Володимир Косенко, місто Сніжне (село Бражине) Донецької області «Здрастуйте, мій тезко Володимир! Ось нарешті я насмілився Вам написати листа. Буду писати суржиком, тому що радянська влада не вчила українській мові. Як був я ще у школі, то помічав, що мене принижують учителі, тому що батько сидів у тюрмі в післявоєнні роки, а потім, непонятно як, погиб у шахті — на голові дві рани у районі виска і затилок пробитий. Я добре помню похорони і слова матері — «я не хочу, у нього — теж діти...» Ніхто нічого не розказує, як він загинув. Після школи я пішов у армію, за брата, по його повістці, бо шахтарям була відстрочка. У так званій радянській арміїя також не бачив ніякої справедливості, як у тюрмах пахани на службі у хозяєв зон. Потім, після армії, я пішов робити у шахту електрослюсарем, начальство змушувало нарушать правила безпеки, загрублять апаратуру! Я з цим не погоджувався, протестував, тому платили мені менше, аніж іншим. Але листа я Вам пишу не для того, щоб розказати свою біографію, а щоб показать, як пропадають люди, як роблять їх рабами менти погані, іще совєтскіє... Україна стала незалежною. Мій земляк освободився із тюрми, він вчився із моєю сестрою. У тюрму попав по своїй дурості, був суд, дали сначала шість років, потім передивилися діло, дали три роки хімії. А натворив він по-хуліганству: пугав діда із бабою, то розбив шибку, підпалив віник, потім на горищі забрав кусків із десять мила і сумку сахару. Думав, не вгадають хто. Як був суд, то ті бабка із дідом і просили не садити, але посадили. Потім, як осовободився, прийшов, а в його домі живуть чужі, не пускають у його ж хату, їхні родичі — у міліціїслужать. Його поселили у якомусь сараї— ні вугля, ні брикету. Я пішов на його защіту, сказав, щоб його пустили додому, але п’ятеро міліціонерів нагло витягли, побили. Потім я цього хлопця пустив до себе додому, дав йому обмитися, дав нову рубашку, заставив постригтися і побритися і відправив до начальника міліції. Фамілія цього хлопця Соколовській Анатолій Трофимович, а фаміліїтого бандита — начальника міліції— я не знаю. Так той начальник міліціїодправив цього хлопця до якогось руського на ферму працювати — свиней кормити, у раби здав іншим словом. Потім той хлопець почав займатися вугіллям, той хазяїн говорив йому добувати вугілля із терикону, то десь у цьому териконі того хлопця і засипало. Ось так він погиб. Мати у нього умерла, коли він сидів, брат десь живе на Далекому Сході, в домі того хлопця й досі живуть родичі міліції. Ще одне. Весною, ще перед виборами у Верховну Раду, я набрав листівок у палатці БЮТ і розклеював їх усюди, де міг і не боявся. Їх зривали, а я все нові клеїв. Потім я купив краски оранжевої і розписав усю нашу остановку великими літерами. Коли я садив із братом на городі картоплю, то як понаїхали 8–10 чоловік робити у мене обшук, кажуть, що ... шукали у мене наркотики! А по-моєму, треба було знайти привід засадити мене. Я тоді нікому не скаржився, бо при владі були бандюги у формі, а оце лише тепер вирішив написати Вам листа, щоб ви знали, як тут, на Донбасі, нам живеться. Навесні я пішов на пенсію, то мені кажуть, що не буде у мене ніякої спокійної пенсії, якщо буду критикувати місцевих. Але я все-рівно — козак-патріот своєї Батьківщини України!» — пише Володимир Косенко, із міста Сніжне на Донеччині. І я передаю з Києва йому, «козакові-патріотові своєї Батьківщини України» слова своєї підтримки і пошани за гірку правду його людського буття і віру в свою Вітчизну. Там, у Донбасі, Володимире, деякі місцеві комуно-капіталісти протиставляють вам галичан або взагалі західників, яких іменують «западеннями» або й «бандерівцями». А ви ось послухайте Степанію Байсин із села Юнишкін Рогатинського району Івано-Франківськоїобласті. Послухайте уважно, і ви зрозумієте, що різниця між вами — надумана навмисне. Вона тільки в різних долях, в різних біографіях та різних діалектах, але біль — той самий, український. «Живу я в селі. Якийсь старий телевізор маю, але звикла слухати радіо. Слухаю-слухаю і подумала, що у мене таке життя, що цілу книжку можна написати. Мені вже 58 років. І все життя, скільки себе пам’ятаю, тільки працюю та працюю, мучуся та мучуся. А долю маю таку, що сама не знаю, як її назвати! Та все по порядку. Закінчила я вісім класів денної і три роки вечірньоїшколи. Батько залишив мою маму і мене після мого народження і втік у Крим. Виростала я із мамою і бабою. Мама 1928 року народження, у воєнний час 16-річною дівчиною, носила пошту на три села. Самі розумієте, як то було: голод, холод, дощ, сніг, болото. Ні доброго одягу, ні взуття. Та ще й різні розбишаки перестрінуть і заберуть газети і листи. Що було робити бідній дівчині? Та потім, після війни, у мами забрали і цю роботу і дали інваліду-комуністу. Мама пішла працювати у колгосп, спочатку рядовою колгоспницею, а тоді — ланковою. Я ще коли малою була, то допоки йшла до школи, то зранку бігала замовляти колгоспниць на роботу. Коли я підросла, то вже гонила пасти корову, допомагала по господарству, сапала буряки, картоплю, кукурудзу, розв’язувала снопи на току біля молотарки, а ввечері теребила кукурудзу на тоці від шумелиння. Коли вже закінчила вісім класів, то пішла пасти колгоспну худобу, гнати доводилося за шість кілометрів від села, зранку до обіду і після обіду аж до вечора. Увесь день на ногах, бігаєш за тою худобою. Дуже було важко і в дощ, і в сніг. А ввечері ще й ішла у вечірню школу, зранку — на поле, і так чотири роки. Потім пішла у сусіднє село за сім кілометрів на цегельний завод, формувала цеглу, складала, вантажила. Коли мені виповнилося двадцять років, поїхала у Дніпропетровську область доїти руками корови, доїла зранку, в обід і ввечері. Розумієте, батька я не мала, а дівчина була молода, роботяща. Тому й хотіла щось заробити, щоб і одягнутися, і взутися, і щось до хати придбати. Коли приїхала із Дніпропетровська, знайшовся жених, а в хаті треба було чоловічих рук, то вийшла заміж. Роман, мій суджений, ніби й толковий, і з непоганої родини, тільки кульгав на одну ногу. От хоч убийте мене, прожила із ним 33 роки, народила йому двох красенів-синів, а до цього часу не знаю, на яку ногу кульгав. Мабуть тому, що різні ми із ним були люди. Характером і інтелектом,» — пише Стефанія Байсин із батьківщини знаменитої Роксолани, з Рогатинщини в Івано-Франківській області. «Ще як жила моя баба, чоловік із гріхом наполовину ґаздував (це, Володимире, по галицькому — господарював —В. Я.) А після зовсім змінився. Почав ходити до чужих жінок, почав пити, почав бити мене, маму, дітей. Часто ми ночували по чужих хлівах, стодолах, літом — на дворі, втікали босоніж із хати у чому спали. Працював чоловік тоді і працює далі лісником. Уявіть собі, що таке тривало довгі роки. Я не витримала і про ці постійні бійки написала скарги його начальству, у міліцію. Але він завжди виходив сухим із води, а після того ще більше над нами знущався і дебоширив. Став мій чоловік секс-символом села (ці слова жирно підкреслено. — В. Я.), а я стала на своєму подвір’ї наймичкою. Утримувала корови, свині, кури, гуси. А ще й треба було всім домашнім випрати, зварити їсти, і ще треба напоїти і нагодувати двох коней, і йти у ліс на роботу. Сокирою чистила ділянки, рубала тонкомір, тягала і грузила дрова, садила посадку — дуб, клен, горіх, збирала жолуді, лікарські рослини — звіробій, деревій, золототисячник, пижму, водяний перець, цвіт липи і так далі. А крім цього, насіння яблук, шипшини, калини, чорної горобини, ще й збирала опеньки і закривала! А ще заготовляла сіно і гіллячковий корм звірині, робила віники березові. Та ще окрім того моєму «коханому чоловікові» треба було робити закуски, і не що-небудь, а домашнє, добре, бо були різні перевіряльники і все начальство на випивку до лісу їхало! І що думаєте, за мою працю, за подружню вірність, я чула від чоловіка хоча б добре слово? За це він мене бив кирзаками, куди попаде, а одного разу так побив, що праве око півроку не закривалося, а обличчя скривило у лівий бік. Дякувати Богу, що лікарка, добра, душевна людина і хороший спеціаліст, відвела мене до такої самої хорошої лікарки, як і сама, і та мене вилікувала за два роки, дякувати Богу. Також від нього отримала тромби на ногах і дві грижі. Знищив мені моє здоров’я, а також моє життя. Але час ішов, діти підросли, пішли в школу, але не закінчили, бо батьківської підтримки не мали. Мій колишній чоловік гроші пропивав, до хати нічого не дбав, все вивозив до чужих жінок. Діти оженилися, то він не робив весіль і до дітей не говорить. Моя мама померла, і осталася я одна, вибачте, зі своїм придуркуватим чоловіком. Пекло почалося ще більше. А тепер — ще цікавіше. Знайшов мій «чоловік» собі коханку, на 21 рік молодша від нього, із трьома дітьми. Коротко кажучи, розбив чужу сім’ю, нагло вигнав її чоловіка із хати і сам приписався. Саме цікаве, що колись гуляв із мамою, а тепер живе із її дочкою! Тепер вони удвох продають цінну деревину дуба, модрини, корчують сухостій, роблять ніби санітарну рубку і продають, роблять «липові» наряди на роботу в лісі і беруть за тих людей зарплату. Сьогодні мій колишній чоловік має пільгову пенсію, зарплату, калиму — скільки здере, та ще й хитро дурить державу: співмешканка мого чоловіка оформилася як малозабезпечена, ще й отримує на дітей матеріальну допомогу від держави. Ну, вже подумайте, чи є у людей совість: крадуть і продають ліс, крутять великими сумами грошей — і малозабезпечена сім’я! А чи мають такі люди совість? Чи вони такого слова не знають? І знаєте, шановний пане депутате, у мене таке склалося враження, що у нас скрізь одна мафія і злодії, а рука руку, як відомо, миє. Подумайте самі: Івано-Франківська міліція виявила кілька кубометрів незаконної рубки в обході мого чоловіка, і штраф йому дали ж 23 гривні! Що то за ціна? І що так нині коштує? Я вже стара людина, досвід життєвий маю великий, набідилася і натерпілася за свої 58 років стільки, що й не знаю, на скільки жінок цього вистачить! Я не знаю, чи Ви мій лист зрозумієте. Я ото собі радіо слухаю і думаю: правильно ви все кажете, мудро, толково, грамотно, розумно, а в житті воно все виходить якось не так, наперекосяк. Знаю, що надходить Вам багато листів, що люди шукають у Вас підтримки, допомоги, доброго слова, розради. Розумію, що Ви усім допомогти не в змозі, навіть фізично то не встигнете усе зробити! Але я написала Вам, бо поважаю Вас як людину, як талановитого письменника, як політика і як Патріота України. І якщо зможете допомогти, то зробіть так, щоб нарешті розібралася ота наша влада із крадіжками лісу цінних порід у Бурштинському лісництві Галицького національного природного парку, де працює лісником Роман Іванків. І за це Вам буду щиро вдячна!» — закінчує свого листа Стефанія Байсин, із села Юнишкін Рогатинського району Івано-Франківської області. Комусь цей лист видасться доносом ображеноїжінки на невірного чоловіка, комусь, у кого склалося сімейне життя — винесенням «сміття» з господи, ще комусь — банальною історійкою, не вартою чужоїуваги. Розцінюйте її, як велить вам совість і розум. А мені ця нещасна, вимолочена життям українка не лише зрозуміла, а й до болю близька і рідна. Про таке рідко пишуть незнайомій людині. А їй, стражденній, виснаженій життям, котре не принесло їй радості — таки допекло, щоб бодай висповідатися перед кимось. А депутатський запит, пані Стефо, щодо порушень законності, вказаних у листі я роблю до обласноївлади. А ви тримайтеся, пані Стефо, за рідну землю, за двох, як пишете, синів-красенів, за внуків — і болю поменшає, дорога моя українко. |